Я зламав логіку коду AZXC – а потім вирішив присвятити себе цьому повністю
Alex, 34, район затоки Сан-Франциско
Раніше: backend-інженер Web3, щодня писав смарт-контракти.
Тепер: керівник технічної команди AZXC + незалежний розробник, заробляє $200k+ на місяць.

Моє ставлення до «реферальних комісій» таке ж, як і до 996

Мене звати Алекс. Раніше я писав backend-код у компанії Web3 в районі затоки – Rust і Solidity, плюс іноді аудит смарт-контрактів.

Моя позиція щодо «реферальних програм» завжди була чіткою: зневажлива. Чому? Тому що я бачив занадто багато шахрайств – немає належного механізму узгодження, ліквідність накачується маркет-мейкерами, і вони навіть не чистять логі серверів перед втечею. Я використовував їхню API-документацію як приклад того, як не треба робити.

Тому коли мій колега Кевін – ще більш затятий full-stack інженер – сказав «Алекс, подивися на AZXC, їхня структура командних бонусів цікава», моєю першою реакцією було: «Ще один проект, який намагається зробити з мене холдера мішка».

Кевін не сперечався. Він скинув посилання в Slack: «Спочатку прочитай технічний білий папір».

Я відкрив його, думаючи закрити за дві хвилини. Я читав дві години поспіль.

Я провів «аудит коду» AZXC з точки зору інженера

Я не просто переглядав. Я пройшов той самий процес, що й аудит смарт-контракту:

1. Архітектура зберігання активів: Розділення холодних і гарячих гаманців + некастодіальний дизайн. Активи заблоковані в блокчейні через смарт-контракти, а не зберігаються платформою. Холодні гаманці використовують мультипідпис, гарячі гаманці обробляють лише невеликі виведення. Цей рівень безпеки вже відповідає вимогам бірж топ-рівня.

2. Механізм узгодження – peer-to-pool AMM: AZXC використовує модель peer-to-pool, де пул ліквідності виступає контрагентом, миттєво розраховуючи угоди. Не потрібні підтвердження блоків – затримка незначна. Проблеми прослизання, затримки, виснаження ліквідності – все вирішено.

3. Прозорість блокчейну: Вся основна логіка працює на Berachain (сумісний з EVM). Я знайшов адресу контракту, запустив її через блокчейн-оглядач – все публічно: угоди, рух коштів, розподіл комісій. Як людина, яка проводила аудит десятків DEX, це не проект «код не відкритий, білий папір скопійований».

4. Agentic Intelligence + AI авто-трейдинг: Найбільш вражаюча частина. Користувачі можуть розгортати AI-агентів, які автоматично виконують торгові стратегії на основі попередньо встановлених параметрів. Звичайним користувачам не потрібно стежити за графіками – квантова логіка працює у фоновому режимі.

Тієї ночі, готуючи пасту, я продовжував думати: «Якби я переробляв цей продукт, чи зміг би я зробити краще?» Подумавши довго: Ні. Кожне технічне рішення є оптимальним.

Я залишив коментар на GitHub для Кевіна: «Цей техстек потрапляє в мою папку "варто вивчити"». Кевін відповів: «То ти зареєструєшся?»

Моїм першим «нижнім користувачем» став мій сусід по кімнаті UX-дизайнер

Я зареєструвався на AZXC, вніс 1 000 USDT – не щоб заробляти, а щоб перевірити потік користувача: реєстрацію, KYC, депозит, атрибуцію рефералів. Звичка інженера.

Я отримав реферальний код. Кевін сказав: «Вбудуй його у свій проект DeFi-панелі». Я витратив вихідні, додавши код AZXC як «код будівельника» – користувачі, які натискали модуль AZXC, несли параметри атрибуції.

Мій сусід по кімнаті Райлі – UI/UX-дизайнер, яка нічого не знає про код – побачила новий модуль і запитала: «Що це?» «Біржа». «Можна заробити?» «Так, але ти, можливо, не зрозумієш». Вона закотила очі, відсканувала QR-код, зареєструвалася і внесла 1 000 USDT без зайвих слів. «Тебе ще не обдурили з твоїм технічним бекграундом». Я був приголомшений – вона мала рацію.

Коли Райлі отримала свою пряму винагороду, вона закричала: «Алекс! $10 дійсно прийшли!» Я подивився на свою панель інструментів – моя реферальна винагорода також надійшла. Я сидів і дивився на це число. Не тому, що $10 – це багато, а тому, що я витратив вихідні, написавши кілька рядків коду, а потім він запрацював сам.

Райлі привела двох інших дизайнерів зі своєї студії, а вони привели колишніх однокурсників. Кількість «нижніх користувачів» на моїй панелі інструментів зросла з 1 до 2 до 5 до 15. Слово, яке спало на думку: рекурсія. Функція, яка викликає сама себе, врешті-решт вибухаючи результатом, який ви не можете обчислити вручну.

Я побудував автоматизовану реферальну систему за допомогою технологій

Я розклав це як продакт-менеджер:
Крок 1 – Мінімальна життєздатна одиниця: Мені не потрібно було 100 людей. Мені потрібно було 5 довірених «початкових користувачів»: Райлі, Кевін, мій сусід по коледжу (frontend-розробник в Лос-Анджелесі), мій тренер у спортзалі (нічого не знав про криптовалюти, але довіряв мені) та індійський розробник, який колись виправив мою помилку на Stack Overflow.
Крок 2 – Реферальні посилання: Я згенерував унікальні параметризовані посилання для кожного, відстежуючи ефективність джерел. Конверсія Райлі була найвищою, тому що вона додала: «Алекс рекомендує це – він технічний бог, його перевірка надійна».
Крок 3 – Моніторинг та ітерація: Я побудував панель Grafana, яка підключається до API AZXC для відстеження нових членів команди, середнього депозиту та темпів зростання. Через два місяці я побачив красиву експоненціальну криву. Кевін запитав: «Алекс, скільки ти зараз заробляєш?» Я надіслав скріншот. Він відповів: «Чорт забирай».

Чому я кажу, що AZXC – найвражливіший продукт, який я бачив

По-перше, його архітектура вирішує «останню милю» довіри. Більшість продуктів Web3 мають дилему довіри: звичайні користувачі не можуть читати код, вони повинні «вам довіряти»; ті, хто вміє читати код, знаходять вразливості за 10 хвилин. AZXC робить навпаки: змушує технічних людей довіряти з першого погляду, а потім дозволяє їм впливати на нетехнічних. Ми – природні вузли довіри – ми перевірили код, проаналізували двигун. Коли ми говоримо «цей проект надійний», це переконливіше, ніж будь-який KOL.

По-друге, реферальний механізм – це багаторівнева система атрибуції з точно кількісно визначеною цінністю. Більшість DEX пропонують однорівневі або незначні винагороди. AZXC накопичує командні дивіденди, щотижневу зарплату та бонуси за підвищення – кожен рівень достатньо цінний, щоб інвестувати час. Я розглядаю це як стейкінг-вузол: розмір команди = частка, обсяг команди = прибутковість, щотижнева зарплата = базова винагорода, коефіцієнт дивідендів = APY (0,5% → 5%). 5% частка обсягу майже неперевершена в усьому секторі.

По-третє, система Agentic Intelligence перетворює пасивну торгівлю на реальність. Нетехнічний користувач розгортає AI-агента, встановлює параметри, і все працює автоматично. Це знижує бар'єр торгівлі майже до нуля – не потрібно дивитися графіки, відкривати додаток. Чим більше торгує моя команда, тим вищі мої дивіденди. Це повністю автоматизований замкнений цикл, а не піраміда, яка потребує щоденних дзвінків.

По-четверте, основний бізнес AZXC працює. TVL зараз перевищує $10M, сукупний обсяг торгів на Berachain і Monad перевищує $2B. Це не фантазія. Протокол DeFi, який генерує реальний обсяг на ведмежому ринку, доводить Product-Market Fit. Як інженер, я найбільше ціную реальні дані – і AZXC надає дані блокчейну, перевірені, придатні для аудиту, незмінні.

Пасивний дохід для технічної людини – я нарешті його знайшов

Тепер я заробляю понад $200k на місяць, моя команда налічує майже 4 000 людей, включаючи інженерів, дизайнерів, контент-креаторів і фітнес-тренерів.

Мій щоденний розклад: ранкова кава, відкрити панель Grafana, перевірити метрики. Райлі іноді публікує «скріншот сьогоднішньої виплати», я відповідаю смайликом. Потім я йду писати код, працювати над своїми побічними проектами або надсилати PR у відкритий код.

AZXC ніколи не була моєю «основною роботою». Це був експеримент із системним дизайном. Результати перевершили всі мої очікування. Я часто жартую: «Я не займаюся продажами, я просто пишу код. Але мій код створив для мене команду з 4 000 продавців».

Це остаточна форма створення команди для технічних людей: вам не потрібно бути метеликом у соціальних мережах. Вам просто потрібно один раз написати код і дозволити довірі рекурсивно поширюватися.

У мене немає ніг, але моя команда стоїть високо
James Ochieng, 31, Кісуму, Кенія
Раніше: Інвалід, який жебракував на вулиці.
Тепер: Керівник регіональної команди AZXC у Східній Африці, заробляє понад $180 000 на місяць.

Мене звати Джеймс. Я родом з Кенії, Кісуму, на березі озера Вікторія.

Якщо ви не можете знайти це на карті, це нормально – більшості людей не потрібно. Там немає туристів, офісних будівель, Starbucks. Тільки червоні ґрунтові дороги, халупи з бляшаними дахами і люди, які щодня думають про те, «де взяти наступний шматок хліба».

У мене немає ніг. Я не народився таким. У чотирнадцять років вантажівка з цукровою тростиною переїхала мене. Я йшов додому зі школи, втомився, заснув на узбіччі. Водій не побачив мене. Коли я прокинувся в державній лікарні Кісуму, моїх ніг не було нижче колін.

Моя мати сиділа біля ліжка і плакала всю ніч. Вона не могла оплатити рахунок. Лікарня збиралася викинути мене. Нарешті, сільський священик зібрав 8 000 шилінгів, щоб дозволити мені залишитися ще на п'ять днів.

Після цього моє життя звелося до одного речення: «Що може зробити безногий чорний хлопець?» Відповідь: нічого. Я не міг ходити до школи – це було за чотири кілометри, без інвалідного візка, без пандуса. Я не міг опанувати ремесло – теслярство вимагає стояти, кравцівство вимагає крутити педалі. Я не міг навіть поїхати до Найробі, як інші молоді люди – ніхто не найме людину на скейтборді. Тому я робив єдине, що міг: жебракувати.

Щоранку моя сестра Грейс несла мене на саморобний дерев'яний візок – просто дошку з чотирма підшипниками, прикрученими знизу. Я штовхав себе руками до краю ринку, сідав там і простягав руку. Деякі давали десять шилінгів, деякі називали мене шахраєм, деякі плювали в мою миску. Я не плакав. Я давно забув, як це робиться. Шістнадцять років такого життя.

Дівчина, яка продавала смажену кукурудзу, змінила все

Зміна сталася звичайного вівторка. Я сидів на ринку, коли дівчина, що штовхала візок із смаженою кукурудзою, зупинилася. Її звали Ванджіку – їй було близько двадцяти, худенька, як ціпок, але з яскравою білою посмішкою. Вона відламала половину качана і простягнула мені. «Ти будеш тут завтра?» «Так». «Тоді я принесу тобі ще половину». Я думав, їй просто шкода мене. Але вона прийшла наступного дня, і наступного. Незабаром вона приходила щодня – іноді з кукурудзою, іноді з вареним яйцем.

Ми почали говорити. Вона розповіла, що її батько помер, мати працює в селі, а вона орендує бляшану кімнату в Кісуму, продаючи кукурудзу, щоб утримувати себе і свого брата. «Ти краща за мене», – сказав я. «Принаймні ти можеш ходити». Вона довго мовчала, а потім сказала те, що я ніколи не забуду: «Джеймс, навіть коли ти міг ходити, у тебе ніколи не було хорошого життя. Проблема не в твоїх ногах – вона в твоїй голові».

Одного разу вона дістала старий телефон і сказала, що клієнт розповів їй про щось, що може заробляти гроші на телефоні. Вона не зрозуміла, але подумала, що я зможу навчитися. «Ти все одно сидиш тут цілий день – можеш навчитися чомусь». Цей телефон був Samsung з тріснутим екраном, батареї вистачало менш ніж на дві години. Але це було моє перше вікно у зовнішній світ.

Я дізнався, що можу «стояти» і заробляти

Ванджіку допомогла мені зареєструватися на AZXC. Вона внесла $300 – три місяці заощаджень від продажу кукурудзи. Потім вона позичила мені ще $300. «Спочатку зароби, потім повернеш мені». Я не розумів USDT, командних дивідендів чи «мережевих ефектів». Але Ванджіку сказала: «Тобі не потрібно багато розуміти. Просто скажи іншим, що тут можна заробити гроші».

Першою людиною, про яку я подумав, була моя сестра Грейс. Вона була на вісім років старша, працювала покоївкою, заробляла 4 000 шилінгів на місяць (близько $30). У неї був п'ятирічний син, Елі, і чоловік втік. Вона виховувала Елі сама і піклувалася про мене. Тієї ночі, після того, як вона скупала Елі, вона сіла поруч зі мною шити. Я набрався сміливості і простягнув їй телефон. «Сестро, я хочу, щоб ти побачила це». Вона довго дивилася, а потім підняла голову зі сльозами на очах: «Джеймс, ти кажеш, що тепер теж можеш заробляти гроші?» Я кивнув. Вона обійняла мене і голосно заплакала. Елі злякався і теж заплакав. Тієї ночі ми троє обіймали один одного і плакали.

Наступного дня Грейс віддала мені всі свої заощадження за рік – $300. Це були гроші, які вона відклала на дитячий садок Елі. Мої руки тремтіли, як листя на вітрі. Я сказав собі: «Якщо я провалю цього разу, я ніколи не пробачу собі».

Мій «скейтборд» став моїм офісом

У мене не було навичок, комп'ютера – лише той тріснутий Samsung. Моїм «офісом» був той дерев'яний візок, підшипники скреготали по брудній дорозі. Але у мене була одна перевага: я знав багатьох людей, схожих на мене – інвалідів, які жебракують. За ринком Кісуму була алея, де сиділи сім-вісім таких, як я. Деякі хворі на поліомієліт, деякі втратили руки в нещасних випадках, деякі просто були старі і вже не могли працювати. Я раніше жебракував з ними, отримував прокльони разом, тремтів під пластиковими листами під дощем.

Тепер я поповз до кожного з них.
Спочатку був Пітер. Він втратив праву руку, раніше був теслею. Я говорив з ним десять хвилин. Він сказав: «Джеймс, ти найнещасніша людина, яку я знаю. Якщо ти наважився спробувати, то що мені втрачати?» Він вніс $300.
Другою була мама Джойс. Їй було за шістдесят, згорблена, поганий зір, продавала арахіс. Вона сказала: «У мене немає $300, але є $150. Цього достатньо?» Я сказав: «Ні. Залиш їх собі. Коли збереш достатньо, я чекатиму на тебе». Через три місяці вона прийшла зі зім'ятими $300. Того дня я заплакав – не через гроші, а тому, що вона довіряла мені.
Третій, четвертий, п'ятий – один за одним. Дороги, якими я повз, могли б обігнути землю. Мої долоні стали мозолистими, руки стали сильнішими, але всередині я ставав світлішим.

«Мережевий ефект» – нашими словами, «ми підтримуємо один одного»

Коли Пітер отримав свою першу винагороду, він одразу привів свого брата, який продавав рибу на ринку і знав понад сто людей. Коли мама Джойс заробила гроші, вона привела трьох своїх дочок, а вони привели своїх церковних сестер. Ніхто з нас не є «елітою». Ми не знаємо генеральних директорів чи «приватний трафік». У нас є лише одне просте правило: «Якщо в мене виходить, я скажу тобі». Через три місяці моя команда виросла з 6 до 160 осіб – здебільшого це були продавці на ринку, вантажники, чистильники взуття, продавці секонд-хенду.

Я досяг VIP 3. Щотижнева зарплата $80, дивіденди 1,5%. Перший місяць дивіденди склали $4 700. Я тримав телефон перед очима цілих десять хвилин. $4 700 – у кенійських шилінгах це понад 600 000. Мій найкращий день жебракування був 200 шилінгів – 6 000 на місяць. 600 000 – це сто місяців мого старого доходу. Я лежав на своєму візку і плакав, як дитина. Не сумні сльози – такі, що кажуть: «Я теж можу це зробити».

Я купив своїй сестрі будинок

На шостий місяць моя команда налічувала понад 800 осіб. VIP 5, щотижнева зарплата $200, дивіденди 2,5%. Того місяця я заробив понад $40 000. Перше, що я зробив, це знайшов Грейс і показав їй телефон. «Сестро, я куплю тобі будинок». Вона подумала, що я жартую. Через три дні я повів її та Елі подивитися на невеликий будинок у новому районі Кісуму – дві спальні, проточна вода, електрика, унітаз зі змивом. Грейс стояла в порожній вітальні, поверталася і знову поверталася. Потім вона присіла, торкнулася підлоги, і сльози капали на неї. «Джеймс, це наше?» «Наше». Елі бігав з кімнати в кімнату, кричачи: «Мамо! У нас є дім! У нас є дім!» Тієї ночі я повів Грейс та Елі в маленький ресторан. Грейс замовила смажену рибу – те, чого вона ніколи не мала, – а Елі випив цілу пляшку Fanta. По дорозі додому я сидів на своєму візку, Грейс штовхала мене. Місяць був великим, вітер з озера Вікторія пахнув водоростями. «Джеймс», – сказала Грейс, – «батько пишався б тобою». Я не говорив, але в серці сказав: «Тату, ти бачиш? Твій син-інвалід встав на ноги».

Тепер я «Джеймс зі Східної Африки», але я не вважаю це великою справою

Тепер моя команда налічує понад 6 000 осіб у Кенії, Уганді, Танзанії. Я досяг VIP 9, щотижнева зарплата $2 000, дивіденди 5%, щомісячний дохід понад $180 000. Дехто називає мене «Джеймсом зі Східної Африки». Телеканали брали в мене інтерв'ю, газети друкували моє фото. Мене запрошували виступати в Найробі перед аудиторією в костюмах. Але я ніколи не вважаю себе особливим. Щомісяця я повертаюся в Кісуму, повзу до тієї алеї і п'ю дешевий чай з молоком з Пітером і мамою Джойс. У Пітера тепер невелика теслярська майстерня – однією рукою він робить маленькі табурети, які добре продаються. Мама Джойс більше не продає арахіс – вона веде невеликий продуктовий магазин зі своєю дочкою. Я запитую їх: «Як справи?» Пітер посміхається: «Нормально, Джеймс. Нормально». Ці два слова – «нормально» – для таких, як ми, є найкращими словами. Нам не потрібні феррарі чи вілли. Нам потрібно лише перестати турбуватися про наступний шматок хліба, перестати страждати від хвороб, тому що ми не можемо дозволити собі лікаря, перестати, щоб перехожі плювали на нас.

Всім, хто відчуває себе «непотрібним» – одна фраза

Я знаю, що той, хто це читає, ймовірно, має ноги, руки, телефон, інтернет. Ти в десять тисяч разів щасливіший за мене. І все ж ти можеш відчувати себе «непотрібним» – безробітним, у боргах, після розриву стосунків, у пастці. Я хочу сказати тобі: якщо дошка на чотирьох підшипниках змогла занести мене так далеко, у тебе немає виправдань не досягти цього. Тобі не потрібне красномовство, зв'язки чи капітал. Тобі потрібна лише одна річ: бажання говорити. Знайди першу людину – свою матір, свого брата, продавця, який завжди дає тобі додатковий пакет. Просто скажи: «Я роблю дещо. Я думаю, це може спрацювати. Ти спробуєш зі мною?» Якщо вони скажуть ні, це нормально. Мені відмовляли понад сорок разів. Пітер не погодився одразу. Мама Джойс вагалася три місяці. Але ти продовжуєш повзти. Ти продовжуєш говорити. Ти продовжуєш вірити. Одного разу хтось скаже: «Я тобі довіряю». Один стає двома, два стають чотирма, а четверо стають твоєю командою з п'яти тисяч.

У 58 років я тільки-но навчилася надсилати емодзі – і невимушено заробляю $140k на місяць
Maggie, 58, Тампа, Флорида
Раніше: Шкільний бібліотекар, щойно на пенсії.
Тепер: «Найлінивіший» лідер команди AZXC, заробляє $140k+ на місяць.

У перший день пенсії я поставила собі за мету: не робити нічого

Мене звати Меггі. Я живу в Тампі, Флорида – пляжі, пенсіонери, алігатори. Я була шкільним бібліотекарем 32 роки. Тридцять два роки! Щодня з шестирічними дітьми, допомагаючи їм знаходити Magic Tree House, лагодити розірвані книги Warriors і миритися з липкими пальцями, які повертали книги.

У день виходу на пенсію вся школа влаштувала мені вечірку. Діти зробили величезну листівку, на якій було написано: «Міс Меггі, ми сумуватимемо за вами – особливо за шухлядою, де ви ховали цукерки». Я обійняла всіх і посміхнулася. Але повертаючись додому на машині, я думала лише про одне: «Нарешті. Мені більше ніколи не доведеться вставати о 6 ранку».

Мій пенсійний план: спати, поки не прокинуся природним шляхом, пити каву на балконі, спостерігаючи за пеліканами в затоці, вдень плавати, ввечері дивитися серіали. Одне слово: лінь. Моя дочка Сара – ріелторка в Майамі – зателефонувала і запитала: «Мамо, тобі не нудно?» «Нудно? Нудьга – це найщасливіша річ у світі».

Перший місяць був блаженством. На другому місяці я почала відчувати... неспокій. Той самий балкон, ті самі пелікани, після другої чашки кави серце починало калатати. Я навіть почала сумувати за тими липкими пальцями – принаймні вони казали «Міс Меггі, знайдіть мені книжку». Я не хотіла цього визнавати. Я сказала Сарі «все добре», сказала своїм подругам «пенсія – це чудово», але правда була в тому, що я помирала від нудьги.

«Мамо, не смійся – ця штука дійсно проста»

Одного разу Сара приїхала до Тампі з коробкою цукерок і новим телефоном – в десять разів більш просунутим, ніж мій телефон для літніх людей. «Мамо, дай я встановлю кілька додатків». «Ні. Мені вони не потрібні». «Мамо, просто послухай». Потім вона почала пояснювати щось під назвою AZXC. Вона сказала «командні дивіденди», «щотижнева зарплата», «мережевий ефект». Моя єдина реакція: «Це фінансова піраміда?» Сара закотила очі: «Мамо, фінансові піраміди змушують тебе купувати горщики, які не продаються. Це вимагає лише внести $300, а потім розповісти друзям – вони приєднуються, якщо хочуть. Вони заробляють, ти заробляєш». «Я не розумію USDT». «Тобі не потрібно. Тобі просто потрібно копіювати і вставляти». Я все одно похитала головою. Мені 58, я навіть не вмію гортати TikTok – а вона хоче, щоб я очолила команду?

Сара вчинила розумно. Замість того, щоб переконувати мене, вона перевела $300 на мій рахунок і зареєструвала мене. «Мамо, гроші вже на рахунку. Якщо ти нічого не зробиш, вони зникнуть. Якщо ти поворухнеш пальцем, їх може стати багато». Я подивилася на ті $300 і подумала: ця дівчина була впертою з дитинства.

Моїм першим «членом команди» став мій сусід знизу

Після того, як Сара поїхала, я три дні дивилася на додаток. На четвертий день я зустріла в ліфті свою сусідку Керол. Керол на два роки старша, вдовиця вже п'ять років, живе сама. Її щоденне життя: продуктовий магазин, телевізор, розмови з папугою. Ми іноді балакали, коли забирали посилки – теми завжди: «Сьогодні так спекотно» і «Як твої коліна?» Того дня, коли ліфт досяг її поверху, замість того, щоб сказати «до побачення», я сказала: «Керол, у тебе є хвилинка? Піднімешся на каву?» Керол завагалася. Шість років сусідства, я ніколи не запрошувала її на каву.

Вона прийшла. Я налила каву, дістала телефон і зам'ято розповіла те, чого навчила мене Сара. Я переплутала USDT і команди – навіть мені здавалося, що це звучить як нісенітниця. Керол вислухала, потім довго мовчала. Я думала, вона відмовить. Натомість вона сказала: «Меггі, я нічого з цього не розумію. Але я бачу блиск у твоїх очах. За останні кілька місяців з моменту твого виходу на пенсію це вперше, коли я бачу блиск у твоїх очах». Я була приголомшена. Потім вона сказала: «Я внесу $300. Я можу не купити два светри. Якщо я їх втрачу, то втрачу». Ось так Керол стала моїм першим членом команди.

Коли вона отримала свою винагороду, вона надіслала мені голосове повідомлення, її голос тремтів: «Меггі, гроші прийшли. Вони дійсно прийшли». Я сиділа на своєму балконі, дивилася на затоку і довго сміялася.

Я відкрила найкращий секрет «легкого створення команди»

Після того, як приєдналася Керол, вона природно запросила свою сестру – у якої є невеликий квітковий магазин в Орландо. Сестра запросила свою помічницю в магазині. Помічниця запросила свою колишню сусідку по кімнаті в коледжі. Я нічого не робила. Абсолютно нічого. Моє повсякденне життя залишилося незмінним: спати довше, пити каву, спостерігати за пеліканами. Вдень плавати в громадському басейні, ввечері дивитися NCIS. Єдине, що додалося: іноді публікувати пости в групі. Мої пости зазвичай були: фото кави з «Доброго ранку, чудова погода, сподіваюся, всі щасливі». Або фото пелікана: «Цей птах повернувся – нагадує мені, як ви чекаєте на дивіденди». Або просто усміхнений смайлик.

Я не знаю «вовчої культури» чи «зборів продажів». Я навіть не знаю модних маркетингових інструментів. Я роблю лише одну річ: бути нешкідливою, щасливою літньою леді. Але, як не дивно, моя команда зростала. Через місяць сестра Керол привела сімох людей. Через два місяці помічниця привела дюжину. Через три місяці моя команда налічувала понад 200 осіб. Я досягла VIP 3. Коли я вперше отримала щотижневу зарплату $80, я зателефонувала Сарі: «Люба, твоя мама заробляє гроші». Сара сміялася як навіжена по телефону: «Мамо, ти тільки почала».

Моє «буддійське управління» отримало назву «Стиль Меггі»

На четвертий місяць моя команда перевищила 500 осіб. VIP 5, $200 щотижневої зарплати, 2,5% дивідендів. Коли того місяця прийшли дивіденди, я сиділа біля басейну зі склянкою лимонної води з льодом. Число: $38 200. Я ледь не пролила воду на себе. Моєю першою реакцією було: зробити скріншот і надіслати дочці. Другою: зробити скріншот і надіслати Керол. Третьою: я не знала, що ще робити. $38 000 – як бібліотекар, я заробляла $45 000 на рік. Керол відповіла рядком знаків оклику і запитала: «Меггі, що ти насправді зробила?» Я серйозно подумала і відповіла: «Я дійсно нічого не зробила». Це була правда.

Я не роблю щоденних дзвінків-нагадувань, не розсилаю натхненні статті масово, не проводжу «онлайн-конференції». Я просто іноді публікую фото – свою каву, своїх пеліканів, свій басейн, свого кота. Одного разу учасник команди запитав у групі: «Міс Меггі, чи можете ви опублікувати щось пов'язане з роботою?» Я відповіла: «Пов'язане з роботою? Я сиджу біля басейну, п'ю крижану воду, спостерігаю, як ви всі заробляєте для мене гроші. Дякую всім». Група вибухнула «хахаха» і «Меггі, ти мій кумир». З тих пір найпоширенішою фразою в моїй групі було: «Вчіться у міс Меггі – заробляйте лежачи».

Я навчила своїх подруг слову «пасивний дохід»

У мене в Тампі є три найкращі подруги: Сью (колишня медсестра), Петті (колишня банківська касирка), Лінда (колишня листоноша). Ми зустрічаємося щомісяця, по черзі пригощаємо, снідаємо, пліткуємо, скаржимося на чоловіків (крім Керол – вона скаржиться на свого папугу). На п'ятому місяці зборів я пригощала – не тому, що була моя черга, а тому, що хотіла похизуватися. Я показала їм цифри на своїй панелі інструментів. Троє оточили мене, дивлячись на екран мого телефону в повній тиші цілих п'ять секунд. Сью заговорила першою: «Офігіти». Петті сказала: «Меггі, тебе не обдурили? Це не може бути правдою». Лінда нічого не сказала – вона просто дістала свій телефон: «Навчи мене».

Той бранч тривав три години. Я витратила дві години, навчаючи їх, як реєструватися, вносити депозит і запрошувати. Вони були набагато розумніші за мене – Петті, яка працювала в банку, зрозуміла одразу. Сью, яка завжди називає себе «технічно неписьменною», пише тексти в десять разів швидше за мене. Через місяць усі три подруги стали моєю «нижньою лінією» – мені не подобається це слово, я називаю їх своїм «сніданковим клубом». Сью запросила своїх колег-медсестер. Петті запросила колишніх банківських касирів. Лінда запросила своїх колишніх колег з пошти. Моя команда знову вибухнула.

На восьмий місяць моя команда перевищила 2 000 осіб. VIP 7, $700 щотижневої зарплати, 3,5% дивідендів. Того місяця дивіденди плюс щотижнева зарплата склали понад $110 000. Я перевела трохи грошей дочці. Вона передзвонила дивним голосом: «Мамо, ти виграла в лотерею?» «Ні. Твоя мама навчилася пасивного доходу». «Ти? Пасивного доходу? Ти навіть не пам'ятаєш свій пароль Netflix». «Але я пам'ятаю, як отримувати гроші».

Моя теперішня ідентичність: пенсіонер-бібліотекар, «грошовий принтер» на півставки

Тепер я заробляю понад $140 000 на місяць. VIP 8, на шляху до VIP 9. Моє життя не змінилося. Я все ще сплю довше, п'ю каву, дивлячись на пеліканів, плаваю в басейні, дивлюся NCIS. Єдині зміни: кращі кавові зерна, ті самі пелікани, той самий басейн, але мій кіт отримав дорожчий котячий будиночок. Сара часто телефонує: «Мамо, коли ти приїдеш до Майамі побачити мене?» «Коли у твоєї мами буде час». «Ти нічого не робиш цілий день – як у тебе немає часу?» «Я дуже зайнята – кава, спостереження за птахами, плавання, перегляд серіалів. Ти думаєш, пасивний дохід автоматичний? Пасивний дохід вимагає, щоб я пасивно насолоджувалася життям». Сара сказала: «Мамо, ти змінилася». «Так», – сказала я. «Я стала багатою ледачою людиною».

Усім сестрам, які відчувають себе «не дуже розумними» – кілька слів

Я знаю, ти можеш думати: «Я не розумію технологій». Я теж не розумію – я досі питаю дочку, як відрегулювати яскравість. «Я не вмію добре говорити». Я кажу лише «доброго ранку» і надсилаю смайлики. «У мене немає друзів». У тебе є принаймні один сусід, один брат чи сестра, один колишній колега. Керол була просто людиною, яку я зустріла в ліфті. Сью, Петті, Лінда – це мої подруги для бранчу. Тобі не потрібно бути супер-продавцем. Тобі просто потрібно бути звичайною людиною, яка хоче поділитися. Ти ділишся не чимось складним – просто кажеш: «Я знайшла дещо цікаве. Хочеш подивитися разом?»

Якщо вони скажуть ні, просто скажи «Без проблем, якось вип'ємо каву». Якщо вони скажуть так, допоможи їм зареєструватися, і тоді ви обоє отримаєте винагороди. А потім – ти нічого не робиш. Твій друг запросить свого друга, а той друг запросить друга свого друга. Ти просто публікуєш у групі фото кави та птахів, кажучи їм «сьогодні чудова погода». Дійсно. Це так просто. Мені 58, я habіла все життя бібліотекарем, моїм найбільшим досягненням було не втратити дитячі книги. Якщо я змогла це зробити, у тебе немає виправдань.

Чашка холодної кави і життя, яке знову зігрілося
Carlos, 38, Сантьяго, Чилі
Раніше: Нічний бариста в кафе на заправці.
Тепер: Лідер команди AZXC, заробляє понад $120 000 на місяць.

Мене звати Карлос. Майже десять років я працював нічним баристою в Сантьяго.

Не в романтичному кафе – у цілодобовій закусочній біля заправки з липкою підлогою. З 10 вечора до 6 ранку я готував еспресо, гарячі сендвічі, працював за касою, мив чашки. У завантажені вихідні я стикався з понад тридцятьма п'яними клієнтами наодинці. Чилі знає поезію Неруди, але нікому немає діла до того, скільки разів рука баристи отримує опік від пари о 4 ранку.

Моє життя було простим: після роботи йти додому, падати в ліжко, прокидатися о 2 годині дня, їсти залишки, потім йти купувати ліки для матері. Їй 67 років, артрит, ледь рухається. Я утримую її сам – немає братів і сестер, батько помер десять років тому. Моя місячна зарплата становила 450 000 чилійських песо – близько $480. Оренда забирала $200, ліки $150, решта $130 йшли на їжу, транспорт, комунальні послуги. Я не купував нової куртки десять років. Блискавка на моїй чорній куртці зламалася; я тримав її закритою англійською шпилькою. Я не скаржився. Це було моє життя, і я мав його нести. Але одна річ змушувала мене дивитися в порожнечу, витираючи чашки, безліч ночей: «Це все, чим буде моє життя?»

Зміна сталася дуже звичайного дня.

Мій сусід Маріо – пенсіонер, колишній водій автобуса, пухкий, завжди в старій футболці збірної Чилі – постукав у мої двері позичити гайковий ключ. Він побачив коробки з їжею на моєму столі і насупився: «Карлос, ти не їси овочі». Я гірко посміхнувся. Маріо був одним з небагатьох людей, з якими я міг поговорити. Він не дивився на мене зверху вниз через мою бідність або тихість. Після смерті його дружини ми іноді сиділи в його дворі, пили дешеве червоне вино, спостерігаючи, як його пес ганяється за своїм хвостом. Після того, як він полагодив трубу, він раптом сказав: «Ти знаєш, я займаюся дещо додатково?» Він показав мені свій телефон – платформу під назвою AZXC. Він показав мені свою панель інструментів: того місяця він заробив додатково $800. «Ти жартуєш», – сказав я. Моєю першою реакцією була недовіра. Багато чилійців були ошукані в інтернеті; моя мати ледь не втратила свою пенсію через шахрайство з «крипто-майнінгом». Маріо сказав: «Я схожий на шахрая? Ми знаємо один одного вісім років – я коли-небудь брехав тобі?» Він розповів, що набрав небагато людей – лише свою дочку, зятя і трьох старих приятелів зі своєї автобусної команди. Потім ці люди привели своїх друзів. Він нічого не робив, але отримував фіксовану щотижневу зарплату та командні дивіденди від торгівлі. «Карлос, ти стоїш вісім годин на день на тій заправці, отримуєш опіки, прокляття від п'яниць, за ті копійки. Невже ти не можеш спробувати це? Навіть додаткові $200 дозволять твоїй матері їсти краще». Тієї ночі я кидався і крутився. О 3 годині ночі я встав, зареєструвався на телефоні. Я взяв $300 зі своїх заощаджень – грошей, які я збирав майже рік, щоб купити матері інвалідний візок. Я стиснув зуби і натиснув «підтвердити».

Моєю першою ціллю для рефералу була не друг, а моя двоюрідна сестра Каталіна.

Каталіна на п'ять років молодша, працює касиром у супермаркеті, мати-одиначка з шестирічною донькою. У неї гострий язик, вона пряма, вона знущалася з мене з дитинства. Але я боявся не її відмови – я боявся її розчарування. Вона дочка мого дядька, а мій дядько обожнював мене до своєї смерті. Я відвідав її у вихідний, принісши шоколадне молоко для її доньки. Я сів на її старий диван і зам'ято розповів те, чого навчив мене Маріо. Каталіна дивилася на мене зі складним виразом. Коли я закінчив, вона поставила одне запитання: «Скільки ти вклав?» «$300». «Як довго ти збирав?» «…Майже рік». Вона замовкла. Потім вона встала, взяла стару бляшанку з-під печива – їхню сімейну «банку» – перерахувала $300 і простягнула мені: «Інвестуй для мене. Якщо тебе ошукають, я ніколи тобі цього не пробачу. Але якщо ти заробиш, ти купуватимеш моїй доньці морозиво цілий рік». Мої руки тремтіли, коли я тримав ці гроші. Пізніше Каталіна сказала мені, що вона довірилася мені не тому, що зрозуміла USDT, а тому, що тієї миті, коли я зайшов з шоколадним молоком, вона знала, що я серйозний. «Раніше ти ніколи не купував дітям снеки – ти навіть себе не балував». Того дня Каталіна і я отримали по $10 прямої реферальної винагороди. Небагато, але вона надіслала мені голосове повідомлення, сміючись: «Брате, цього місяця моя дочка зможе отримати додаткову пару взуття». Слухаючи те голосове повідомлення, стоячи в алеї позаду заправки, я мало не заплакав.

Чилійці та американці відрізняються. Нам не подобається «швидко», нам не подобається «продавати», нам не подобаються перебільшені обіцянки.

Раніше ми могли випити одну порцію напою дві години, і нам подобалося обговорювати одне і те ж знову і знову. Тому я змінив стратегію. Я перестав надсилати масові повідомлення. Я почав запрошувати людей на каву – не «ділову каву», а справжню каву. У Сантьяго є багато маленьких кафе, еспресо коштує менше $2. Я міг собі це дозволити. Я запросив Пабло, колишнього колегу по складу, тихого великого хлопця, який працював докером і не працював два роки через травму спини. Я запросив сеньйору Елену, власницю продуктового магазину внизу, яка встає о п'ятій ранку, щоб купити товари, і чиї троє дітей навчаються в школі. Я навіть запросив зятя фізіотерапевта моєї матері – молодого будівельника на ім'я Хав'єр. Кожного разу я не поспішав говорити про AZXC. Я спочатку запитував про їхню сім'ю, успіхи дітей, чи все ще болить спина. Тільки коли ми були на півдорозі кави, я повільно починав: «Я займаюся дещо останнім часом, це не приносить багато грошей, але може додати кілька сотень доларів на місяць. Хочеш послухати?» Хав'єр був першим, хто сказав «ні». Він похитав головою: «Я не вірю в ці речі в інтернеті». Я не наполягав. Я просто сказав: «Нічого страшного, зв'яжись зі мною в будь-який час, якщо захочеш». Через три місяці Хав'єр написав мені. Йому не заплатили за ремонтний проект, а його доньці потрібна була плата за навчання, тому він не спав ночами від хвилювання. Він запитав мене: «Твоє... ще дійсне?» Я допоміг йому зареєструватися і навчив користуватися. Коли він отримав свою першу винагороду, він надіслав голосове повідомлення, на фоні якого його дочка кликала «тато». Він сказав: «Карлос, дякую». Мені не потрібна була його подяка. Я просто пам'ятав, як три роки тому мою матір госпіталізували, і я не міг дозволити собі навіть $500 застави. Стоячи в лікарняному коридорі, я відчував себе повним невдахою. «Якби тільки хтось допоміг мені тоді». Тепер я хочу бути тією людиною, яка допомагає іншим.

На сьомий місяць моя команда налічувала понад 400 осіб. Я досяг VIP 4, 2% щомісячних дивідендів, плюс щотижнева зарплата – того місяця я заробив майже $20 000.

Але найщасливішим було не гроші. Це була моя двоюрідна сестра Каталіна, яка привела трьох колег з супермаркету. Одна з них, Роза, венесуельська іммігрантка з двома дітьми, мала ще важче, ніж я. Каталіна крок за кроком навчала її, і коли Роза отримала свою першу винагороду, вона плакала так, що не могла говорити. Це був старий сусід Маріо – той, хто привів мене – тепер мій заступник лідера команди. Його пенсія була крихітною; раніше він їв лише два рази на день. Тепер він заробляє додатково $4 000-5 000 на місяць, встановив новий паркан у своєму дворі, і його собака більше не вибігає. Це був Пабло, травмований докер, який завдяки своєму доходу від AZXC накопичив на операцію і тепер може нахилятися, щоб тримати онуку. Він надіслав мені фото: дитина на руках, його обличчя, повне зморшок, посміхається. І сеньйора Елена, власниця овочевого магазину, яка витрачає п'ятнадцять хвилин щоранку, перевіряючи свою панель інструментів, і заробляє додатково $800 на місяць. Вона сказала, що їй більше не доводиться сперечатися з оптовиками через кілька центів. Ці люди не моя «нижня лінія». Вони мої сусіди, моя сім'я, люди, які сидять навпроти мене за кавою. Ми страждали разом, не спали разом і важко жили в країні, яка не є багатою.

На десятий місяць я досяг VIP 6. Команда з понад 1 300 осіб, 3% щомісячних дивідендів – того місяця я заробив понад $80 000.

Перше, що я зробив, це відвіз матір до приватного фахівця. Вона скаржилася на біль у коліні, але в державній лікарні черга була на шість місяців. Я записався до найкращого ортопеда – її прийняли через два дні. Лікар сказав, що їй потрібна операція із заміни суглоба, приблизно $15 000. Я сказав: «Призначте найближчу дату». У кабінеті лікаря моя мати схопила мене за руку: «Карлос, звідки у тебе так багато грошей?» Я опустився на коліна, подивився їй в очі: «Mamá, я заробив їх. Без злочину, без шахрайства. Я заробив їх разом з командою людей». Моя мати плакала – вона плакала, як маленька дитина. Її шорсткі руки торкалися мого обличчя: «Мій син, тобі більше не доведеться страждати». Тієї ночі я пішов додому, сів у свій десятирічний стілець, налив собі келих дешевого чилійського червоного вина. Я не вмикав світла. Місячне світло проходило крізь вікно. Я підняв келих і сказав у повітря: «Тату, твій син не осоромив тебе».

Я більше не працюю нічним баристою на заправці. Але я все ще прокидаюся близько 5 ранку – звичка від десяти років ночей.

Різниця в тому, що я не поспішаю готувати еспресо. Натомість я заварюю хорошу чашку кави, сідаю біля вікна і спостерігаю за сходом сонця над Сантьяго. Я відкриваю панель AZXC, перевіряю цифри дивідендів. Потім я надсилаю голосове повідомлення кільком активним членам команди: «Доброго ранку, дякую за вашу важку працю». Раз на тиждень я організовую «кавову зустріч» – не онлайн, а офлайн. Я знаходжу недороге кафе і купую каву для тих, хто живе поруч. Ми не говоримо про KPI чи рекрутинг – ми просто балакаємо. Про дітей, футбол, на якому ринку дешевша яловичина. Тому що я знаю, що справжнє зростання відбувається не від тиску. Воно зростає повільно – від чашки кави, привітання, моменту довіри. Тепер мій щомісячний дохід стабільно перевищує $120 000. Я купив матері новий будинок – з ліфтом, щоб її коліна не піднімалися сходами. Я купив доньці Каталіни величезного плюшевого пінгвіна – вона любить пінгвінів; раніше я міг дозволити собі лише крихітного. Я також купив собі нову пару взуття – не дорогу, просто звичайні кросівки. Моє старе взуття було зношеним; воно ковзало в дощові дні. Йдучи вулицею в новому взутті, я кілька разів дивився вниз – не тому, що воно добре виглядає, а тому, що мені потрібно було переконатися, що це реально.